4 березня 1949 року на світ з’явився український феномен – Володимир Івасюк. У 2023 композитору могло б виповнитись 74 роки.
Тож ким був автор відомої на весь світ пісні “Червона рута”?
Володимир Івасюк – легенда української пісні. Його композиції підкорили не одне серце та з неабияким успіхом протрималися на провідних позиціях дотепер. “Червона рута”, “Я піду в далекі гори”, “Водограй” застигли на вустах в багатьох поціновувачів музики, пише lviv-trend.in.ua.
Як зароджувалась слава композитора?
Змалечку у Володі та його сестер батьки плекали любов до українського слова та пісні. Вже у 5 років хлопець захопився грою на скрипці, а згодом опанував гру на фортепіано.
Володимир Івасюк неабияк захоплювався українськими народними піснями. У юному віці почав збирати фольклор на рідній Буковині. Ось так він характеризував народну пісню: «Це скарбниця, в якій зберігається душа нації, це казкова левада, на якій буяє мова».
Під час навчання в медичному університеті Івасюк ніколи не покидав музику, а навпаки творив ще більше. У цей період з’являється пісня “Мила моя” (“Я піду в далекі гори”), яку потім буде співати весь світ. Цю композицію Івасюк вперше виконав з ансамблем “Карпати” на чернівецькому телебаченні.
У 1966 році у Чернівцях виникає вокально-інструментальний ансамбль “Смерічка”, який дуже припав до душі тогочасній молоді. Про них почув і Володимир Івасюк. Зустрівшись на чернівецькому телебаченні з засновником гурту, Левком Дутківським, Володимир пропонує їм для виконання свою пісню “Я піду в далекі гори”. Звідси й зароджується своєрідна “буковинська четвірка” – Володимир Івасюк, Назарій Яремчук, Софія Ротару, Василь Зінкевич.
Згодом Володимир Івасюк пише пісню “Червона рута”. Ідея написання цієї пісні з’явилась в Івасюка після прочитання українських коломийок. В одному з віршів була описана дивна рослина, яка припала до душі Володі. Він дізнався, що є легенда про цю квітку, нібито вона цвіте раз на рік і тим хто її побачить – дарує вічну любов. Тож Івасюк вирішив використати образ червоної рути у своїй пісні.
Також на світ з’являються такі композиції як: “Водограй”, “Балада про мальви”, “Пісня буде поміж нас”, “Два перстені”. Усі пісні здобули шалений успіх.
Свою творчість Івасюк так описував батькові: «Кожен мій твір, татку, породжує у мені болісно-солодкий дрож, який збагачує моє духовне життя. Без нього в душі була б цілковита порожнеча. Той дрож робить серце здатним чинити на світі добро».
На той час, композиції Івасюка стали сміливим проявом. Адже в 70-ті роки, радянська влада пропагувала думку про “адін народ”. Володимир був першим, хто зумів поєднати народність з сучасністю. Його пісні були створені на національній основі, тому швидко ставали популярними. Суспільство хотіло чути свою творчість – українську.
У 1971 році «Червона рута» увійшла до двадцятки переможниць першої радянської «Пісні року», яких визначали за листами слухачів та глядачів. На сцені «Останкіно» її виконали Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Володимир Івасюк.
За рік на конкурсі перемогла ще одна пісня композитора “Водограй”. Для композитора ці роки були насичені, наповнені роботою. Він хотів створювати для України щось особливе. Звісно, неодноразово Івасюку ставили питання чому він пише саме українською. Натомість його позиція була непорушна. Тож Івасюк став своєрідною “загрозою” для радянської ідеології.
Композитор любив свою роботу до забуття. У пісні Володя вкладав усю свою душу, чим ставав ближчим до шанувальників. Адже попри заборону радянської влади, люди слухали та співали його композиції.
Володимир Івасюк мав багато ще задумав і був готовий підкорювати світ, але все склалось по-іншому…
24 квітня 1979 року Івасюку хтось подзвонив. Він швидко зібрався та пішов. Після цього Володимир більше не повернувся. Майже через місяць, його підвішене та понівечене тіло випадково знайшли у Брюховицькому лісі під Львовом.
Офіційна версія слідства – самогубство. Але усі хто був знайомим з Володимиром не вірять у це, а звинувачують тодішнє КДБ. Адже Володимира Івасюка викликали на “розмову-попередження”.
На похорон до Івасюка прийшло понад 10 тисяч людей, серед них рідні, друзі та просто шанувальники артиста. Хоча радянська влада заборонила багатьом приходити на похорон, погрожуючи втратою роботи. Але народ не боявся. Усі хотіли віддати останню шану українському феномену.
Сама процесія стала своєрідним мітингом, непокорою тодішній владі. Суспільство його дуже любило і поважало. Труна композитора була засипана квітами, у яких була велика кількість записок з проукраїнськими віршами, зокрема і з рядками самого Івасюка. Для всіх це була велика втрата. Люди тижнями оплакували Володимира. А на сороковий день після смерті, хтось насмілився підпалити могилу артиста.
Володимир Івасюк став автором безсмертних пісень. Навіть після його смерті, у багатьох українців його композиції пробуджують почуття гордості та гідності. Своєю творчістю композитор показав людям, як звучить українська пісня. Рядки Івасюка ніколи не були наповнені штучними почуттями. Він завжди був щирий та відкритий для своїх слухачів. Піснями Володя передавав велику любов до Батьківщини, до свого народу. Він лише робив те, що йому було до вподоби та ділився цим зі світом. Івасюк хотів прославляти українську пісню, аби про неї говорили з високо піднятою головою.
Попри десятиліття, Володимир Івасюк залишається прикладом і для українських співаків. Він став класиком для всієї нації. Завдяки йому ми можемо зараз чути та розвивати українську пісню. Творчість Івасюка актуальні й сьогодні. Його хіти слухають та співають, в тому числі й сучасна молодь. І це неабиякий талант – залишатись популярним крізь роки.
